/https%3A%2F%2Ft9237931.s3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fp%2F1f55060270ad22e68c5d24ab22f3e484dc4558cb.jpeg)
Володимир Литвин
Ранні роки та освіта
Володимир Михайлович Литвин народився 28 квітня 1956 року у селі Слобода Романівська (Новоград-Волинський район Житомирської області).
Після школи вступив до історичного факультету Київського державного університету. Закінчив вищий навчальний заклад у 1978 році і залишився в ньому працювати старшим методистом навчального відділення ректорату. Згодом став помічником ректора та старшим викладачем історичного факультету. У 1980-1984 роках навчався (заочно) у аспірантурі.
1984 року Литвин захистив кандидатську дисертацію на тему "Діяльність Комуністичної партії України з удосконалення підготовки викладачів громадських дисциплін (1966—1975 рр.)".
У 1986 році розпочав роботу в міністерстві вищої та середньої спеціальної освіти УРСР, до 1989 року перебував на посаді начальника управління.
У 1989-1991 рр. Литвин працював в апараті Центрального комітету Комуністичної партії України: був лектором, консультантом, помічником секретаря ЦК КПУ.
Після розвалу СРСР перейшов на роботу до Київського державного університету імені Т. Шевченка, до 1994 року був доцентом та докторантом історичного факультету. У 1995 році Литвин захистив свою книгу "Політична арена України: особи та виконавці" в якості докторської дисертації під назвою "Політична арена України: дійові особи та виконавці (Громадсько-політичний розвиток України у другій половині 90-х років)".
Сам Литвин розповідав, що розпочинав свою трудову кар'єру ще під час навчання — працював двірником.
Коли вчився, так. У 1991-1994 роках також частково разом з Адамом Мартинюком (заступник Литвина під час спікерства). До речі, моя трудова починається так: Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР зарахований на посаду двірника дитячої установи. Це на Севастопольській площі, де знаходився комітетський дитсадок. Потім пішов на підвищення – став сторожем. Ким тільки і де я не підробляв під час навчання та після нього: розвантажував вагони, був робітником на заводі художнього скла, багато років їздив на "шабашку" до Казахстану. Освоїв професії муляра та штукатура. "Грачував", "читав" газети для багатих — це вже з часів незалежності. Знову сторожував... Дружина з дочкою виготовляли торти, які продавали в електричках. Так і виживали, в особливо важкі 1990-ті.
Політична кар'єра
1994 року Литвин розпочав роботу в Адміністрації президента України Леоніда Кучми. Литвин познайомився з Кучмою, коли той був президентом Спілки промисловців та підприємців України.
Я потрапив у політику не через широко відчинені двері. З простої селянської сім'ї і ліпив себе сам, самостійно пробивав собі дорогу. Так, мене помітив Кучма, коли я виступав із лекцією в УСПП, який він очолив після відставки з посади прем'єр-міністра. Так, я брав опосередковану участь у роботі передвиборного штабу у 1994 році – готував різноманітні публікації для кандидата. Так, мені запропонували роботу в адміністрації, хоч могли і не запропонувати. Але мені ніхто не переставляв ноги. Все, що досяг і що втратив – це моє.
Кар'єру Литвин розпочав з посади помічника президента із внутрішньополітичних питань. Через деякий час став заступником глави адміністрації президента, згодом першим помічником президента. 1999 року Литвин очолив Адміністрацію президента і отримав на цій посаді прізвисько "сірого кардинала Кучми".
У 2002 році Литвин за наполяганням Кучми очолив на парламентських виборах пропрезидентський блок "За єдину Україну" (який отримав у народі прізвисько "За ЄДУ") і став народним депутатом. У парламенті, знову ж таки на пропозицію Кучми, Литвина обрали спікером.
Я й сам не міг уявити, що буду спікером Ради. І взагалі до своєї парламентської діяльності сприймав парламент як щось на кшталт профкому. Президент – директор підприємства, прем'єр – головний інженер, а Рада – це профком. Отже, не мав амбіцій щодо Ради. Бачачи, що серед пропрезидентських партій, які мали скласти блок "За єдину Україну" на виборах 2002 року, триває боротьба за лідерство, Кучма запропонував мені очолити цю політсилу.
Влітку 2004 року Литвин очолив Аграрну партію України, яку незабаром перейменували на Народну аграрну партію України, а потім її назву було скорочено до Народної партії. Очолює партію досі.
9 грудня 2004 року, під час Помаранчевої революції, Володимиру Литвину було надано звання Героя України з формулюванням "за визначні особисті заслуги перед Україною у розвитку державного будівництва, реформуванні політичної системи, утвердження ідеалів громадянської єдності та згоди в суспільстві". За день до цього Верховна Рада змінила склад Центральної виборчої комісії та ухвалила поправку до закону про вибори президента з метою перекрити основні канали фальшування виборів, що було результатом компромісу між владою та опозицією. Також було затверджено конституційну реформу, що обмежує владу президента України та передає частину його повноважень кабінету міністрів та парламенту. У комплексі це знизило напругу у суспільстві.
На наступних виборах до парламенту 2006 року Блок Литвина не зміг подолати прохідний бар'єр, отримавши лише 2,44% голосів виборців.
Наступного року на дострокових виборах до Верховної Ради Блоку Литвина вдалося пройти до парламенту, набравши 3,96% голосів виборців (прохідний бар'єр у ті роки становив 3%). У 2008 році його знову обрали головою Верховної Ради після того, як його Блок вступив у коаліцію з блоком "Наша Україна — Народна самооборона" та Блоком Юлії Тимошенко.
2010 року Литвин балотувався на пост президента, але на виборах посів лише 7-е місце, отримавши 2,35% голосів виборців.
У 2012 році, після того, як Верховна Рада ухвалила скандальний закон "Про основи державної мовної політики" Ківалова-Колесніченка, Литвин подав у відставку з посади спікера, але парламент її не ухвалив. Литвин також обіцяв не підписувати ухвалений із порушеннями закон, проте потім обіцянку порушив і закон підписав.
У 2012 році Литвин балотувався до парламенту за 65 мажоритарним округом у Житомирській області та виграв вибори, набравши 66,5% голосів. У Раді очолював Комітет із питань національної безпеки та оборони.
Після перемоги Революції Гідності, на дострокових виборах 2014 року, незважаючи на підтримку виборців, що знизилася, Литвину знову вдалося пройти в Раду по 65 округу, набравши 41% голосів. У Раді входив до складу депутатської групи "Воля народу" (вийшов із неї у листопаді 2017 року), працював у парламентському комітеті з питань науки та освіти.
На дострокових парламентських виборах у 2019 році Литвин знову балотувався по 65 округу, але програв кандидату від партії "Слуга народу" Дмитру Костюку — 25,64% голосів проти 35,7%.
Як я переніс відхід з влади? По-перше, сильно не приріс до неї. По-друге, добре розумів, що люди втомлюються від тих самих фізіономій. Це як у сім'ї: начебто все добре, а чоловік все одно дивиться набік. За принципом: до своєї завжди встигну. Так і люди. Влада затягує, але людям набридають ті, хто затримується у владі. Особливо за наших умов, коли тривалий час жили, по суті, в авторитарній державі. І сьогодні продовжуємо жити. Щоправда, на відміну від попередніх часів, зараз у ньому можуть облаштуватись через нерозбірливість людей досить випадкові типи.
Скандали
Будучи головою Адміністрації президента Кучми, Литвин виявився замішаний у скандал із "плівками Мельниченка" та вбивством журналіста Георгія Гонгадзе. Саме з Литвином у Кучми відбувся діалог про Гонгадзе, який потрапив на плівки.
У політичних колах звучала версія, що у Литвина нібито були стосунки з Оленою Притулою, яка працювала разом із Гонгадзе в "Українській правді" і він нібито з ревнощів накручував Кучму проти Гонгадзе і підбурював його до розправи над журналістом. Сам Литвин цю версію спростовував, називаючи її "інформаційним вкиданням".
Не відповідає дійсності. З розповсюджувачами цієї версії готовий на відповідну перевірку. Що-що, але я добре знаю: де, коли і з ким. Ця цинічна версія безперечно вкинута тими, хто стояв за організацією цієї операції. Схаменувшись, вони заднім числом почали ліпити намір і відповідно розганяти цю брехню.
2009 року ексмайор Державної служби охорони Микола Мельниченко прямо назвав Литвина замовником убивства журналіста Георгія Гонгадзе. Проте ці звинувачення були неодноразово оскаржені у судовому порядку, і суди Литвин виграв.
Зверніть увагу — спочатку мене звинувачували в тому, що я все знав про вбивство Гонгадзе, що готується, і мовчав, а потім почали переводити в розряд хіба не головних призвідників цієї справи. Я неодноразово намагався делікатно донести до президента думку Макіавеллі: жорстокість немає виправдань. Тому в політиці не можна бути наполовину жорстоким.
Литвина неодноразово звинувачували у плагіаті. Так, у 2002 році в газеті "Факти та коментарі" було опубліковано його статтю "Громадянське суспільство: міфи та реальність", яка виявилася перекладом статті Томаса Карозерса "Подумаємо ще раз: громадянське суспільство".
Штаб (блоку "За ЄДУ") рекомендував мені людей, які підготували від мого імені публікацію. Я її подивився, підправив. Вона вийшла. Через кілька днів в іншому виданні з'явилася стаття, в якій мене звинуватили у плагіаті. Переконував: невже я через дві сторінки тексту свідомо пішов би на те, щоб у період передвиборчої кампанії "передирати" публікацію? Якби я хотів привласнити чужу роботу, я б її змінив до невпізнанності. З усім тим, мені досі про це нагадують, це був досить потужний удар по мені, по моїй репутації вченого.
2008 року політолог Володимир Корнілов звинуватив Литвина у плагіаті статті Сергія Капиці.
Колишній член Партії регіонів Нестор Шуфрич звинувачував Литвина у провалі голосування в парламенті за політреформу у квітні 2004 року, через що, на думку Шуфрича, під час президентських виборів цього ж року відбулася Помаранчева революція (політична реформа, що змінила лад в Україні з президентською парламентсько-президентську республіку, була прийнята пізніше, у грудні 2004 року).
Я пригадую, як одразу після голосування я був у кабінеті Медведчука. І при мені відбулася розмова Медведчука із Кучмою. Коли Медведчук каже: "Леоніде Даниловичу, нас продав Литвин. Його люди не проголосували за зміни до Конституції"... Якби у квітні 2004 року відбулася політреформа, то логіка політичної боротьби в Україні повністю пішла б іншим шляхом, і ніхто б не боровся за президентську посаду так, як це сталося. Тож саме Литвин і є причиною того горя, яке сталося у грудні 2004 року.
При цьому Шуфрич також стверджував, що нагородження Литвина званням Героя України було умовою голосування за внесення змін до Конституції.
Умовою голосування за внесення змін до Конституції у грудні 2004 року було саме нагородження його званням Героя України. Я про це точно знаю, бо головою комісії з підготовки документів до нагородження був Віктор Медведчук. Литвин фактично шантажем вимагав цей орден. І є купа політиків, які підуть зі мною до суду підтвердити ці слова.
У жовтні 2009 року, коли з'їзд Народної партії висунув Литвина кандидатом у президенти, він розплакався і кілька хвилин не міг розпочати свій виступ із трибуни. Делегати з'їзду спочатку йому просто аплодували, а потім стали на ноги та влаштували овацію. Лише після цього Литвин зміг заспокоїтися та розпочати промову. Відповідаючи на запитання журналістів, чому він розплакався, Литвин відповів: "Мені передали рушник, вишитий моєю старенькою матір'ю". Рушник Литвину на сцені подарувала його однокласниця, з якою він сидів за однією партою.
У 2010 році парламент під керівництвом Литвина ратифікував скандальні "Харківські угоди" з Росією, які, зокрема, продовжували знаходження військової бази та Чорноморського флоту РФ у Криму. Ратифікація супроводжувалася мітингами біля стін парламенту та масовими бійками між депутатами Партії регіонів та опозиції у сесійній залі. Литвина у президії закидали курячими яйцями, після чого парламентська охорона прикрила його парасольками та не піднімала їх до закінчення засідання.
У березні 2021 року РНБО доручила СБУ вивчити обставини ратифікації Харківських угод та дії 236 депутатів, які проголосували за це рішення.
Ланцюжок зради почався не 2014-го, а 2010-го. Без підтримки народних депутатів, які своїм голосуванням ратифікували Харківські угоди, фактично відкривши двері військовому вторгненню, не могли б статися спроба анексії Криму та тимчасова окупація окремих районів Донецької та Луганської областей.
Під час Революції Гідності, 16 січня 2014 року, Литвин голосував за "диктаторські закони" Януковича, які суттєво обмежували права громадян та свободу слова.
Загалом Литвин сповідує проросійські погляди. У 2016 році він навіть закликав відновити відносини з державою-агресором Росією та забути про Євросоюз.
Наукова діяльність
Литвин – доктор історичних наук, професор. З 2003 року – дійсний член Національної академії наук України. Крім того, він є академіком Академії правових наук України, заслуженим діячем науки і техніки України, лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки, віце-президентом Національної академії наук України (з 2006 року), членом президії Вищої атестаційної комісії України. Написав понад 500 наукових праць.
У 2006-2009 роках був віце-президентом НАНУ. У вересні 2006 року став завідувачем кафедри Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
З 2019 року – головний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ.
Навесні 2021 року Литвин балотувався до ректорів КНУ ім. Тараса Шевченка, що викликало обурення студентів та громадськості. Литвин не зміг пройти у другий тур виборів ректора, посівши на виборах 4 місце (3,99% голосів).
Родина
Одружений із Тетяною Литвин, чий батько Костянтин Панікарський був депутатом Верховної Ради УРСР та членом ЦК КПУ. Навчалася Тетяна у Київському університеті ім. Т. Шевченка, де й познайомилася із майбутнім чоловіком.
Ми з моєю майбутньою дружиною Тетяною познайомилися у гуртожитку на дні народження мого колеги. Потім кілька років ми зустрічалися, і я зробив пропозицію. Напередодні я запросив свою майбутню дружину поїхати до моїх батьків на Житомирщину. Прийшов до неї додому і, оскільки я щиро поважав і навіть трохи боявся її батька (він був першим секретарем райкому КПРС), то через свою майбутню тещу попросив, щоб вона передала йому моє прохання дозволити Тетяні поїхати зі мною. Батько Тетяни на той час працював у своєму кабінеті над якимось виступом. Теща прийшла і сказала, що він передав, що не розмовлятиме через посередників. Тоді я взяв аркуш паперу і написав заяву на його ім'я з текстом: Просимо вашої згоди одружитися. Тесть, у свою чергу, на цій заяві з властивим йому почуттям гумору написав резолюцію: Щиро дякую за такий спосіб спілкування.
Тетяна Литвин людина непублічна. За наявною інформацією офіційно вона не працює, а займається домашнім господарством.
У Литвинов двоє дітей: Олена (1982 р.н.) та Іван (1989 р.н.).
Володимир Литвин має двох молодших братів. Микола Литвин (1961 р.н.) командував внутрішніми військами МВС, а потім до 2014 року очолював прикордонну службу. Носить звання генерала армії.
Петро Литвин (1967 р.н.) командував військами Південного оперативного командування Сухопутних військ ЗС України, був депутатом Житомирської обласної ради V скликання.
Доходи
Останню електронну декларацію Литвин подав у 2020 році після виходу з Верховної Ради.
Згідно з декларацією, у 2019 році Литвин отримав майже 5,5 млн грн доходів, куди входили зарплата, пенсія, стипендія академіка, дохід від оренди майна, відсотки за облігаціями внутрішньої державної позики та відсотки від вкладів у банках.
На рахунках у банках у Литвина було 2,5 млн. грн., 92 тис. доларів США та 40 тис. євро. Готівкою він зберігав 78 тис. доларів та понад мільйон гривень. Значну частину коштів було записано на дружину Литвина, зокрема – 810 тис. грн готівки, понад 1 млн доларів та близько 300 тис. грн на банківських рахунках.
У Литвина є квартира у Києві площею 259.8 кв.м. Крім того, він орендує житловий будинок у Кончі-Заспі площею 550,3 кв.м. На дружину Литвина записано три земельні ділянки у Ємчиху Мироновського району Київської області площею 44 тис. 501, 5,7 тис. та 2 тис. 151 кв.м.
Їздить Литвин Audi A8 2017 року випуску. У його дружини – Skoda Kodiaq 2019 випуску вартістю майже мільйон гривень.
Литвин у соцмережах
Офіційний сайт Литвина
Сайт Народної партії
/https%3A%2F%2Ft9237931.s3.eu-central-1.amazonaws.com%2Ffeed%2F14%2Ff1e627342ebaab238e597776e05befe8.jpg "Хто зі “слуг народу” підтримав зрадницькі Харківські угоди 2010 року?")